Статьи
Иов Почаевский
14 марта 2009
Иов Почаевский, Иван Железо (1550-1651) - православный святой, игумен Почаевского монастыря, иеромонах, автор сборника нравственных советов и наставлений «Пчела Почаевская». В своем возвеличивании «монашеской бедности» как высшей нравственной ценности он доходит до того, что требует распространения ее на светских людей. Единственное, что светский человек может иметь больше монаха, это жена; во всем остальном мирянин и монах должны строго придерживаться принципа нестяжательство. Преподобный Иов родился в 1551 году в Галичине, на Покутье, лежащий между Карпатами и Днестром, близ города Коломыи. Родители его, набожные и христолюбивой люди, Иоанн и Агафья по фамилии Железо при святом крещении дали мальчику имя Иоанн, в честь пророка Предтечи Господня Иоанна.
Детство
Маленький Иоанн с детства впитал в себя дух родительской набожности, искренности и любви к Богу и Православной Церкви. Примеры великих христианских подвижников, прежде тезоименитого ему Предтечи Господня Иоанна, позднее произведения преподобного Иоанна Лествичника, жития преподобных Савва Освящен и Иоанна Дамаскина были азбукой христианского благочестия для будущего Преподобного. «Малый годами, но совершенный умом», как пишет его биограф Досифей, мальчик уже тогда отличался от обычных детей своими высокими духовными устремлениями. Никогда слово и дело, знания и поступки не шли у него вопреки, но всегда была между ними полное соответствие. Всю дальнейшую жизнь Преподобный никогда не стремился к следования таким | аскетическим подвигам и добродетелям древних подвижников и святых людей, к которым не чу ствовал себя способным, а всегда выбирал для подражания только то, что больше соответствовало его духовному росту и потребностям души. И неудивительно, что в душе, которая стремилась к затворничества и пустынного подвижнической жизни, любовь к Богу взяла верх над сильной любовью к родителям, и Иоанн решил оставить их, чтобы стать монахом - воином Христовым.
Монах в Угорницкий Спасо-Преображенском монастыре
В десять лет мальчик тайно покидает родительский дом и отправляется в ближайший Угорницкий Спасо-Преображенского монастыря, который находился в Галичине, и просит игумена принять его «послужить братии». Прозорливый игумен, предусматривая в ребята Божьего избранника, радушно принял его и поставил нести послушание церковный. Отрок Иоанн ревностно отдается своим обязанностям, но, не удовлетворяясь ими, старается угодить каждому из наименьших монастырских рабочих различными услугами, проявляя доброжелательность, смирение и братолюбие. Смирением и аскетичными подвигами Иоанн очищал и совершенствовал свою душу и тело. Игумен, видя его добрые нравы и глубокое смирение, принял его в число иноков обители и вскоре (с общего согласия братии), как говорит его биограф, постриг (на двенадцатом году жизни) в монашество, дав ему имя Иов. С этого времени перед просветленным умом инока появился новый крупный образец для подражания - образ жизни витхозавитного праведника многострадального Иова. «Не именем только, говорит о юном Иова описатель его жития Досифей, но и самим делом многострадальному витхозавитному Иову блаженнейший отец наш Иов не только уподобляясь, но, скажу лучше во всех скорбях жития далеко превзошел. Потому что у того скорбь от скорби, болезнь от болезни рождались попущенням Божиим; это же добровольно, по собственному желанию, томился, не жалея себя, при прохождении степеней жесточайшего подвижнической жизни ».
Жизнь преподобного Иова после принятия иноцтва настолько было чистым и безупречным, не смотря на все бремя иноцького подвига, Досифей в написанном им житии Преподобного уподобляет его ангела. «Был, - говорит он о Преподобного, - инок весьма искусный, нє так летами как добродетелямы украшенный, живя посреди братии, как ангел и с каждым днем все более и более совершенствуясь в добродетели». Так совершенствовался Преподобный и, несмотря на свои годы, стал примером и образцом для братии, своей жизнью давая понять им их достоинства и недостатки, или, как говорит Досифей, «быв всем на позор и на пользу». Угорницкий настоятель не ошибся, когда признал в нем «хорошего воина» Церкви. Проводя ривноангельне жизни и возрастая в добродетелях, Иов пришел совершеннолетия - 30 лет (где в 1581 г.). Тогда настоятель монастыря предложил ему принять сан священника. Смиренный инок долго отказывался от этой высокой чести, но, уступая воле настоятеля, пришлось ради святого долга послушания принять пресвитерський сан.
Сияя светом веры и набожности, Иов скоро стал известным по всей Галичине и на Волыни.
Игумен в Дубенском Крестовоздвиженском монастыре
В это время для православной Западной Руси, по попущенням Божьим, наступило тяжелое испытание. Король польский на Люблинском сейме в 1569 г. присягал на кресте Господнем, что всем народам, объединенным под его властью, не будет неправды в его королевстве, а всем будет одинаков защиту и один закон, справедливый для всех. Но он и его шляхтичи сломали свою присягу и обманули доверчивых. Они составили выгодную для себя конституцию, по которой исконные украинские земли были захвачены польскими и ополяченных украинскими магнатами. Лишив украинских людей всяких прав, польское ма гнатство, поощряемое иезуитами, наложило свою руку на свободу совести украинского народа. Веру Православную они отдали на унижение, позор и преследования, называя ее «хлопской верой». Православные храмы часто насильно передавались униатам и даже католикам, а иногда наравне с кабаками и мельницами отдавались в аренду, и арендаторы только за плату позволяли службу в церкви. Вследствие таких насилий большая несколько украинских шляхты отреклась своего народа, Православной веры и подалась за королевско-панской лаской к латинства. Но еще было немало древних благородных родов, которые оставались верными родному народу и Православию. Их возглавлял сильный, мудрый и авторитетный даже при королевском дворе князь Константин Острожский. Ему нужны были помощники для укрепления Православия в борьбе с воинствующим католицизмом. Узнав об святого подвижника, князь Константин остановил свой выбор на молодом Угорницкий священоинокови. Он начал просить игумена Угорницкий монастыря отпустить Иова к Дубенской обители, находившейся в имениях К. Острожского, чтобы Иов своим примером поддержал в ней дух истинно христианского православного монашества. Ему хотелось видеть в инока истинных монахов, которыми они должны были быть, исполняя указания законо-положникив монашества, - людьми особенно твердыми в вере и проводниками в жизнь своих убеждений, людьми с полным соответствием между словом, чувством и делом, устойчивыми против соблазнов иновир ' я и ересей. Он желал, чтобы монастыри, находящиеся в его владениях, были рассадниками таких истинных представителей православного монашества, и поэтому противопоставлять их с одной стороны протестантским общинам, с другой - католическим монашеских орденам и особенно иезуитском. Такой задачи князя Острожского соответствовало жизни преподобного Иова. Острожский знал, что Преподобный с детства любил заниматься чтением книг и пытался уподобляться своей жизнью образцам древнего монашества. Зная это, он не раз обращался к игумену Угорницкий Спасо-Преображенского монастыря, прося его отпустить блаженного Иова к | Крестовоздвиженской обители, находившейся в городе Дубно, на острове, для того, чтобы он своим примером показал инока этой обители «образ трудолюбивого и богоугодного жития », учил братию и руководил ее жизнью духовным. С болью в сердце выслушивал эти просьбы игумен Угорницкий, но в силу того, что они повторялись непрерывно, должен был удовлетворить просьбу князя и отпустить Иова с Угорницкий обители.
Вскоре после перехода к Дубенского монастыря, братия избирает Иова своим игуменом. Это звание придавало преподобному новых обязанностей в связи с угнетенным положением Православия тогдашнего западного края и особым расположением Дубенского Хрестовоздвижен-ского монастыря (находился у самого города, и будучи одним из известных центров общественной жизни, должен был выполнять роль светильника для населения окраин).
Апологетические деятельность и литературный труд
В Дубенский обители и ее окрестностях он своим словом и примером поддерживал дух народной преданности Православной вере, а потому его обитель в то время была одной из твердынь Православия на Западной Украине. При содействии и покровительство князя Дубенский игумен сразу же выступает в защиту угнетенного Православия. Преподобный понимал, что первым средством должно быть церковное просвещение в духе чистой веры, а потому прилагает все усилия к переписыванию и распространение книг духовно-религиозного содержания. С этой целью он собрал вокруг себя целое братство, по его указаниям изучало и переводила славянской нужные книги и переписывали их для распространения в большом количестве. Преподобный и сам, к ак повествует его житие, «писанием книг церковных упражняшеся». Первый автор «Жития блаженного отца нашего Иова Железо», ученик его, иеромонах Досифей пишет, что эти книги «до сего дне в том же монастырь обретаются» (изд. в Почаеве, с. 5). И, действительно, в Почаевской Лавре сохранялась до 1932 года, как памятник литературного труда Преподобного, «КНИГА Блаженны Иова ПОЧАЕВСКОГО, СОБСТВЕННОЙ РУКОЙ ЄГО написанная» (каталог, № 127), которая включала в себя до 80 поучений, бесед и проповедей Преподобного . К большому сожалению, эту книгу, вместе с другими архивными документами, были забраны в Варшаву во время буржуазно-польского господства. Но, к нашему счастью, эту книгу, написанную Преподобным славянском языке, были переведены и изданы в 1884 г. под редакцией профессора Киевской духовной академии Н. И. Петрова под названием «Пчела Почаевская». Так что у нас есть полная возможность оценить писании труда Преподобного на защиту Православной веры. Просматривая ее, видим, что она содержит собственные поучения преподобного Иова, а также выписки из святоотеческих произведений, аскетической литературы и произведений других авторов, направленных против иноверцев, еретиков и сектантов, которые сеяли смуту среди тогдашнего русско-украинского населения.
В XVI веке в Западной Украине распространялись различные протестантские взгляды (в частности социнианськи), которые проповедовали монотеизм в иудейской форме и ставили Мойсейови книги выше Евангелия. Эти еретики отвергали догмат Святой Троицы, Божество Иисуса Христа, воплощение и искупление, а также Приснодивство Божьей Матери и христианские Таинства. Эта ересь пришла и на Волынь, где проживал иересиарх Игнатий Косой. Там он имел немало общин со своими школами, учителями и проповедниками. Естественно, что преподобный Иов не мог быть равнодушным наблюдателем деятельности сектантов. В его книге находим апологетические толкование важнейших догматов Православия - о Св. Троице, о Божестве Иисуса Христа, о истинную Божественную и человеческую природу Его, о Пресвятой Богородице, о крещении и все то, что отвергалось еретиками.
Однако, борясь с протестантскими сектами, преподобный не выпускал из поля зрения и латинства. В слове на Великий Четверг встречаем его выступления против католиков, которые отправляют таинство Евхаристии на опресноками, пренебрегая этим пример Самого Христа и передачи всей Церкви. Издание славянской Острожской Библии, этого величественного памятника просвещения XVI веке, не обошлось, разумеется, без советов и благословения Преподобного. Защищая Православие от иноверцев, преподобный Иов прежде пристально выполнял также свои обязанности настоятеля монастыря, заботился о внешнем и внутреннее благоустройство его жизни, которое находилось в крайнем упадке не только в Крестовоздвиженском, но и во всех юго-западных монастырях того времени. Современник преподобного Иова, игумен Троице-Сергиевой Лавры, старец Артемий, писал следующее: «о общежительного чине обретохом писано от святых, яко прежде многих лет разрушися таковое жительство». Пытаясь восстановить порядок в монастыре Преподобный обратился к Студийского устава, который основатели монастыря положили за образец. Понятно, что при тогдашнем положении спильножитнього устройства Преподобный заметил много отклонений от основного устава вверенного ему монастыря.
В обители Феодора Студита, по образцу которой был устроен Крестовоздвиженский монастырь, с началом Великого поста монастырские ворота закрывались и открывались для мирян только в Лазареву субботу. В Афонском уставе 971 года, составленном под редакцией студийского игумена Евфимия, было обязательным для насельников, чтобы в святую четыредесятницу все: и те, кто подвизаеться одиночестве, и те кто живет овместно, пребывали в безмолвии и не ходили друг к другу без веской причины или без крайней необходимости лечения срамные помыслов. Да и самим игуменам не разрешается в эти святые дни, кроме суббот, осуществлять работы, или делать что-либо иное, кроме духовного, без особой необходимости. Вряд ли придерживались этого всего в Крестовоздвиженском монастыре до игуменства Иова; между тем, он возобновил такой порядок жизни в монастыре. Недаром благочестивый князь Константин Константинович любил уединяться в Дубенский обители, проводя здесь иногда по целому недельные и открывая душу святому игумену.
Существует предание, что Константин Острожский, имея особую любовь и уважение к этому монастыря, на первой неделе Великого поста уединялся для молитвы и поста, готовил себя к исповеди и святого Причастия, сбрасывая с себя здесь князь наряды и зодягаючись в иноцьке.
Вводя такой порядок совместной жизни, преподобный Иов, конечно, прежде всего заботился о подъеме духа монашеского жизни в монастыре и наибольшего его приближение к тому высокому примера, который был положен за основу. С заботой о духовности обители Преподобный обращает также внимание на поднятие внутреннего духового жизни во вверенной ему обители. По уставу настоятель каждую седмицу несколько раз должен был поучать братию либо сам, либо через кого-нибудь другого. Так, например, в первые шесть недель Великого поста, кроме суббот и воскресений, в Крестовоздвиженском монастыре для братии проводились чтения с «Лествици» преподобного Иоанна Синайского. Между рукописями обители сохранилась эта книга современная преподобному Иову, с указаниями чтений из нее в течение шести седмиц Великого поста на каждый день недели, за исключением суббот и воскресений. После Лазаревой субботы обучающие чтение не прекращались, но уже приобретали иной характер, - состояли из святоотеческих и собственных слов, бесед Преподобного, освещая найважливши моменты и тайны глубин нашего покаяния. Сам Преподобный ревностно выполнял все требования устава, являя собой образец монашеского жизни.
Преподобный также и сам занимался составлением книг. Он делал выписки из творений святых отцов и составлял поучения и беседы. Такая деятельность игумена, его слава и святость привлекали к себе верующий народ и делали его широко известным. «Сего ради, - повествует Досифей, - начаша вся окрестния страны совирдясь, честию и похвалами стужаты ему». Это было не по душе смиренному иноков, потому что не того он искал, придя в монастырь еще в ранние годы.
Поэтому в преподобного Иова возникает желание оставить Дубенский монастырь и искать себе другого места для подвигов, подальше от славы человеческой. К тому времени князь Острожский, соревнуясь с католицизмом, хотел превратить все монастыри на своих землях в спильножительни по уставу святого Василия Великого, что отменяло возможность затворнической жизни, к которой с детства стремилась душа Иова. Поэтому-то и пошел он на гору «от древле светлостию чудес многих сияющую», потому что хотел спастись здесь в тишине безмолвного пустельництва.
Жительства на Почаевской горе
Тайно покинув в 1604 году Лубенский монастырь после 20 лет игуменского служения, и, уславившы его над всеми монастырями того края, преподобный Иов в виде простого монаха поселяется на Почаевской горе, которая была известна чудесным явлением на ней Матери Божьей. Монахи там проводили затворницьке жизни в отдельных пещерах и собирались в церковь только на молитву. Но недолго Божьему праведника суждено быть в уединении. Промысел Божий судил иначе. В 1597 году обладательница Почаева, набожная Анна Гойская, передает в построенной на Почаевской горе Успенской церкви чудотворную икону Богоматери (подарок греческого митрополита Неофита благочестивой помещицы за ее гостеприимство), которая к тому времени находилась в доме Гойской, и одарила обитель землей и имениями с тем , чтобы монастырь с пустельницького было преобразовано в спильножительний.
Порядок жизнь монастыря только начал создаваться. Мы не знаем имен первого насельников Почаева, знаем только, то, что к тому времени, когда преподобный Иов поселился на горе, братия была очень немногочисленной. Но почувствовав у преподобного большую духовную силу, единодушно со слезными просьбами поставила его игуменом и начальником нововлаштовуванои обители. Цікаво, що ні письмові свідоцтва, ні усні передання не зберегли ніяких свідчень про настоятелів, які б передували преподобному Іову. До нього почаївські пустельники, за прикладом 12 пустельників Афону, могли і не мати особливих настоятелів, а тільки керувались настановами духовних старців, імена яких не збереглися. Преподобний Іов був першим справжнім організатором Почаївської обителі, що тільки-но виникала.
За словами Досифея, «сицєвого стража зело подвижна и искусна изволи имєти Прєсвятая Дева Богородица Мария в своєй небеси подокящєйся обитєли». Преподобний ввів в своїй обителі древній Студійський устав, влаштовуючи в ній життя за прикладом Києво-Печерської Лаври.
Подвижник, який шукав усамітнення, знову став пастирем душ людських. Цього разу йому довелося прийняти на себе ще більше турбот і праці, ніж колись у Дубні. В ті перші «післяуніатські» роки потрібно було мати велику мудрість, твердість волі, глибоку впевненість та стійкість в Православ'ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, що будується, але і просто для того, щоб зберегти свою віру. І ось, великий аскет, любитель молитовної тиші та пустельництва ревно береться за цю, Богом дану йому справу, не нехтуючи тягарем тієї праці, що пов'язана з матеріальним влаштуванням обителі.
І весь цей тягар та клопоти, такі чужі його внутрішньому духовному устрою й високій молитві та подвигам, з покорою несе він до кінця свого життя, тому що такі задачі покладалися на нього Промислом. І в подальшому ми бачимо Преподобного у ролі ревного захисника інтересів Православ'я та обителі. Виникало багато турбот. Ці турботи були не тільки матеріального характеру, але й спричинялися тією самою боротьбою з латинством і протестантством.
Ворогів Православ'я дедалі більшало, а лави його оборонців серед української шляхти рідшали. Померли головні захисники Православ'я — князь Констянтин Острозький і Гедеон Балабанєпископ Львівський, син Констянтина Острозького Януш зрадив батьківській вірі, окатоличився та потягнув за собою чимало православної шляхти. Перейшли до латинства знатні староруські вельможні роди — Потоцькі, Сангушки, Вишневецькі, Слуцькі, Сапіги, Четвертинські, Любомирські, Чарторийські та ін. і стали для простого українського православного люду не меншими гнобителями, ніж польські магнати.
Помер у 1612 році і Перемишльський єпископ Михаїл Копистенський, а в його особі православні люди в Україні та Білорусі втратили останнього православного єпископа. Уніатська навала була такою сильною, що в деяких місцевостях православні могли збиратися на богослужіння лише таємно, вночі, під загрозою розгону з боку уніатів та їх польських покровителів.
Діяльність преподобного Іова в цей важкий час набуває особливого значення. Духовною висотою свого життя він прихилив до себе серця багатьох православних християн і зосередив у своїх руках керівництво їх життям. Заможні волинські шляхтичі, які залишалися вірними Православ'ю, щедро жертвували на обитель Почаївську, і вона скоро набула свого внутрішнього благоустрою. Чудотворна ікона Богоматері, передана Гойською, збирала безліч богомольців, число братії зростало, а тому постала потреба розбудови нового великого храму.
Господь послав преподобному ігуменові побожних фундаторів — подружжя Феодора та Єву Домашевських. Вони не тільки прийняли на себе розбудову церкви, віддавши на це всі свої родинні кошти, але й відписали на утримання монастиреві на майбутнє 33000 злотих — велику на той час суму. Храм в ім'я Живоначальної Трійці було збудовано на тому місці, де в 1240 році з'явилас Божа Мати у вогненному стовпі.
Цілюща стопа Богоматері містилась під склепінням церкви, а Чудотворна ікона була влаштована над царськими вратами і, «сияя чудєсы», укріпляла православних у вірі, а багатьох відступників навертала до віри їх батьків — Православ'я. Впорядкування обителі вимагало від Преподобного виснажливої боротьби з ворогами Православної Церкви, які всіляко шкодили їй.
Особливо складною була боротьба з Андрієм Фірлеєм, племінником благодійниці монастиря Ганни Гойської, який зрадив Православ'ю. Ще за життя Ганни Фірлей з ненавистю ставився до Почаївського монастиря за ті жертви, які подарувала обителі Гойська. Ставши власником спадщини, Фірлей задумав вижити монахів з Почаївської гори. Домагаючись цього, він заборонив інокам брати воду з с. Старого Почаєва і преподобний Іов, помолившись Пресвятій Діві Марії, з братією змушений був копати криницю в скелястих ґрунтах монастирської гори.
Це вимагало величезної праці при тодішніх технічних засобах. Але Господь не залишив тих, хто уповає на Нього: на глибині 46 метрів з'явилася вода. Цією криницею монастир користується й дотепер. Фірлей, однак, на цьому не зупинився: кілька разів він грабував монастир і відбирав у нього землі, подаровані Гойською. А в 1623 році Фірлей наслав на монастир своїх буйних слуг і вони, пограбувавши обитель, побили багатьох монахів та забрали чудотворний образ Божої Матері. «ИБО, ДУМАЛ ОН, — говорить „Преславна гора Почаївська“, — єсли возьму ЧУДОТВОРНОЮ ИКОНУ, ИНОКИ НЄ ВОЗМОГУТ ОСТАВАТЬСЯ НА ЭТОМ МЄСТЄ». Чверть сторіччя Преподобному довелося вести судові процеси по захисту монастиря у судових установах Кременця та Луцька.
Для Фірлея ця «війна» з Богородицею та Преподобним закінчилася очевидною поразкою та напоумленням. Одного разу, скликавши гостей та добряче їх пригостивши, Фірлей, «ОТ радости диавольской НЄ вєдая, что БОЛЕЕ делать», зодягнув свою жінку у церковне облачення та дав їй у руки потир, а для більшого знущання приніс ще й чудотворну Почаївську ікону Божої Матері, збираючись, напевне, потішитися на людях яким-небудь безбожним спектаклем.
Але Пречиста не допустила такого знущання над Своєю святинею, і ледве розпочалось це біснування, як на Фірлеєву жінку 'напал бєс лют, которым она удручаєма была чрєз долгоє врємя". Це «стрясєниє бєсом» справило враження навіть на самого Фірлея, і він змушений був повернути ікону обителі.
Тільки після цього біс покинув його жінку. Отже після довгої судової тяганини перед самою своєю смертю (1647 р.) Фірлей, нічого не здобувши, змушений був закінчити боротьбу актом примирення з іноками, «які не були в складі унії» та повернути не тільки ікону, але й частину викраденого монастирського добра. Подібну боротьбу, разом із судовими процесами по захисту майна, заповіданого монастирю різними благодійниками, Іову доводилося вести і з іншими поважними особами, які виявляли вороже ставлення до обителі.
Преподобний Іов відстоював інтереси не тільки свого монастиря, а й сусідніх із монастирем православних церков, бувши для них «дозорцею», тобто доглядачем. Все це вимагало від нього постійного напруження та багатьох зусиль, але не зважаючи на це, він нікого не уповноважував займатися судовими позовами, а завжди сам ніс їх тягар. Як випробуваний воїн, він до кінця свого життя стояв на сторожі обителі Почаївської, сподіваючись лише на на допомогу Божу.
Багато праці вклав Преподобний в устрій і процвітання дорученої йому Богом обителі. Він брав участь в усіх монастирських роботах, в усе вникав, мав про все постійне піклування, подаючи братії приклад працьовитості та подвигу. Своїми руками копав городи, садки, насаджував, прививав, чистив, обкопував плодові дерева, копав та чистив монастирські ставки (вони збереглися дотепер), брав участь у будівництві гребель, і ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Турботи його були великими, і, за словами оповідача його житія, тільки «самому Богу, тайная сєрдєц чєловєчєских проникающєму, удобно их сочислити».
У 1626 році Почаївська обитель погоріла. Преподобний Іов, не маючи ніякої матеріальної підтримки на місці, посилає 1 травня 1626 року листа до Руського царя Михаїла Федоровича. В цьому листі він описує важке становище обителі після пожежі, скаржиться, що число противників Православ'я зростає і просить допомоги на відновлення та впорядкування монастиря.
Це свідчить не тільки про повсякчасне піклування Преподобного про свій монастир, але водночас показує важке становище, в якому знаходилась тоді равославна Церква в Україні, обмежувана та переслідувана латинством та уніатством. Разом з цим, листування Преподобного доводить до відома наявність сталих культурних зв'язків православного народу Західної України з братньою Москвою, де наші предки завжди знаходили також матеріальну опору та допомогу.(див. додаток)
Дбаючи про добру славу своєї обителі, Преподобний продовжував справу, яку він розпочав у Лубенському монастирі, — видання та поширення православних книг. Маючи тепер більше матеріальних засобів, він заснував при монастирі друкарню, що набула особливого значення для цілого краю. В той час, коли, за свідченням істориків, усі древні друкарні південно-західного краю Росії в першій половині XVII ст. поступово припиняли своє існування, на Волині була тільки одна «слов'яно-руська друкарня Почаївська».
В Почаївській друкарні видавалися книги проти помилок і неправдивих вірувань протестантів, католиків та уніатів, а також різні молитви, послання, проскомідійні листи, і взагалі все, необхідне для задоволення духовних потреб православних. Велике значення мало видання в 1612 р. книги «Діоптра мирозрительная», перекладеної з грецької мови ієромонахом Дубенського монастиря Віталієм. На її цінність для сучасників Преподобного вказує те, що вона витримала декілька видань. Не без керівництва Преподобного у 1618 р. було видано книгу «Зерцало Богословія» Кирила Траквилліонова, що була спрямована проти католиків.
Дослідники життя преподобного Іова вважають, що «сам преподобний Іов у певних випадках виступав із словом навчання, маючи здібність промовляти проповіді експромптом» (Н. Й. Петров. Пчела Почаевская, с.74), внаслідок чого багато його апологетичних виступів проти латинян не було записано.
Апологетична діяльність преподобного Іова не обмежувалася територією Волині та сусідніх з нею Західних областей, авторитет почаївського ігумена на той час був дуже високим в православному світі Речі Посполитої. Преподобний беріг істину та чистоту вчення Православної Церкви. Зокрема він був учасником діянь Київського Собору, що відбувся в 1628 році під головуванням митрополита Іова Борецького і стосувався питань упорядкування церковних справ та розгляду питання про відступництво відомого Полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького.
На цьому Соборі преподобний Іов був одним з найактивніших членів його, які присягнули «твердо в вере Православной стояти, никако об отпадении в иноверие не мыслити, й к сему возбуждати й весь народ православний». Цю постанову підписав преподобний Іов своїм схимницьким іменем: «Іоан Жєлєзо, ігумен Почаєвский» (Історично не відомо коли преподобний Іов прийняв схиму в якій йому було повернено ім'я Іоан, в народному вшануванні він залишився назавжди з іменем святий Іов Почаївський).
Преодобний Іов був вірним сином своєї вітчизни та народу. Коли гетьман Богдан Хмельницький підняв на боротьбу народ України, преподобний Іов давав у себе в монастирі притулок тим, кого війна позбавила дому й засобів існування, надаючи їм духовну та матеріальну допомогу. Багато з них не забули цієї любові та піклування Преподобного про беззахисних і по закінченні воєнних дій віддячували Почаївській обителі своїми пожертвуваннями на її благоустрій.
В почаївському ігуменові ми бачимо поєднання рис характеру, властиве багатьом православним святим, яке досягається лише безперервною внутрішньою роботою та життям за Євангельськими заповідями. Твердість характеру поєднувалась у ньому зі смиренням, великою любов'ю до людей та повною незлобивістю. Так, одного разу, заставши чоловіка, який крав монастирську пшеницю, Преподобний сам допоміг йому перекинути на плечі наповненого краденим зерном мішка, тільки нагадавши йому про заповіді Божі та Страшний суд, коли кожен повинен буде дати відповідь за вчинене.
І злодій, розкаявшись, впав до ніг святого. Був же він людиною відомою в окрузі і тому більше за все боявся розголошення свого вчинку. Але почаївський ігумен зберіг його таємницю; житіє, що згадує цей епізод, так і не розкриває імені тієї людини.
Був Преподобний миролюбивим, небагатослівним та мовчазним, наслідуючи приклад від преподобних Сави Освяченого, Петра Афонського, Антонія Печерського та ін., що за словами Досифея, тільки і можна почути було від нього : «Господи Иисусє Христе, помилуй мя…»
Внутрішнє життя православних святих найчастіше залишається таємницею, яка відома тільки Господу, «испытующему все глубины сердца» (Притч. 20, 27). Про неї до нас доходя ть лише окремі свідоцтва: розповіді учнів, повчання, що народилися з досвіду молитви. У випадку преподобного Іова таким свідоцтвом стала відома його печера, куди повзком і зараз може залізти не без зусиль не будь-яка людина, і де неможливо ні зручно сісти, ні лягти, ні випростатися. Кожен, хто побував в ній, пам'ятає її слизькі стіни та відчуття повної замкненості й тісноти, що мимоволі наводять на думку про гріб і кінець людського життя…
На цілі дні і навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб проводити їх в безперервній молитві, за словами оповідача його житія, «слезами токмо от чистого сердца изливаемыми питаемый». Той самий Досифей, описуючи його духовні подвиги, додає: «Єсли бы каменная пещера, в которй обитал он, имела уста, то она поведала бы нам все тайные подвиги сего многострадального Иова, за словами Євангельськими: ащє люди умолкнут, камени возопиют(Лк. 19, 40).» В ній і зараз можна помітити сліди, що утворилися в гірській породі від численних коліноприклонінь святого.
Серед таких подвигів від довгочасного стояння ноги Преподобного так набрякали, що вкривалися ранами, сліди від яких дотепер залишилися на нетлінних мощах його. Так молився він, за словом того ж учня, «о благостоянии мира во зле лежащего», а одного разу бачив Досифей, як незвичайне світло осяяло печеру Преподобного під час молитви і протягом двох годин світло це, що виходило з глибини печери, освітлювало протилежний бік церкви. «Я же, — говорить свідок, — увидев сие, падши на землю, чрезвычайно напугался, странным таковым видением побежден».
Так усе життя Преподобного проходило в молитвах, подвигах, в піклуванні про добрий лад Дубенського та Почаївського монастирів, а толовим чином, у захисті Православ'я від католиків, уніатів і сектантів, які намагалися відірвати український народ від Православної віри та рідного єдинокровного й єдиновірного народу руського.
Кончина і нетління мощей
Серед великих подвижницьких трудів, серед постійних тривог і турбот минали роки життя Преподобного. Не дивлячись на безперервні піклування по благоустрою монастирському, на жорстокі подвижницькі труди і на весь, сповнений життєвих скорбот тягар, Преподобний прожив рівно сто років. 28 жовтня 1651 року, предрікши за тиждень час своєї кончини, преподобний Іов відслужив літургію і «воздав братии последнее целование», безболісно та мирно відійшов до Господа.
Почив він в усамітненні, тому що, під кінець свого життя, саме в 1649 р., почуваючи слабкість сил своїх, передав ігуменські справи отцю Самуїлу (Добрянському), продовжуючи однак і після цього іменуватися ігуменом Почаївським. Іноки з щирими сльозами погребли виснажене подвигами тіло свого великого наставника й отця, але воно недовго перебувало в землі. Господь прославив угодника Свого даром чудес і нетлінням мощей. Сім років і дев'ять місяців пролежало тіло преподобного Іова після його погребіння. За переданням в цей час люди іноді бачили незвичайне сяйво над його могилою.
А одного разу Преподобний явився у сонному видінні тодішньому київському митрополиту, Дионисію Балабану з наступними словами: «Извествую твоєму Преосвященству, яко тобою Бог хощет открыти кости мои». Митрополит був людиною не схильною до марновірства та досить освіченою, і хоча він і впізнав старця, але не поспішав одразу вірити і слідувати снам. Видіння повторилось ще раз і ще, і втретє Преподобний вже пригрозив владиці бідою, і тоді той зрозумів, що сни ці були «от Божия произволения».
Того ж дня митрополит вирушив до Почаївської обителі і, розвідавши про життя почилого ігумена, наказав негайно відкрити гріб, у якому лежали мощі його. Мощі було знайдено «без всякого нетления, как бы того часа погрєбєнньїє, и исполненные нєдоразумєнного благоухания». 28 серпня 1559 року митрополит Київський Дионисій Балабан з архімандритом Феофаном та братією обителі відкрили гріб преподобного Іова; святі мощі Божого угодника було знайдено нетлінними.
З належними почестями перенесли їх до нещодавно воздвигнуто!' церкви Живоначальної Трійці й там поставили для всенародного поклоніння. Цей день став великим святом не тільки для Почаївського монастиря, а і для всіх людей православних областей Західної України.
На свято знайдення мощей преподобного Іова — 28 серпня до Лаври щороку звідусіль сходиться велика кількість людей молитовно вшанувати пам'ять великого подвижника та борця за Православ'я, за віру і волю рідного народу. Тепер мощі угодника Божого спочивають у хра і, присвяченому його імені, поруч із тією печерою, де він ніс свої молитовні подвиги.
Литература
Агапіт, 17. Йов Почаївський, 18. Ігор Святославич, 19. Лев Данилович // Золота книга української еліти. - К., 2002. -Т. 1 — С.44, 658, 676; Т. 2. — С.22, 464.
Н. Й. Петров. Пчела Почаевская
